Блог

Підтверджуємо/спростуємо ваші здогади: учора до нас у гості знову забіг Ачерус. І майже водночас повернулася і Береніка. Коротше кажучи, ми вчора ввечері посиділи дуже добре.

І насамперед Ачерус нам показав це зображення, яке ми запостили вчора. Деякий художник намалював його самого — у тому вигляді, як він перебував до того, як поміняти своє тіло на альвоподібне. За всі наші зустрічі (їх, звичайно, було десь близько чотирьох, проте) я ніколи не бачив його таким задоволеним.

«З квітами неточно вийшло», — ось єдина вада, яку він виявив в арті. І не дивно: око драгара бачить інакше, ніж людське чи альвське, тому Ачерус за всього свого бажання не зміг би пояснити, що саме він хоче побачити.

І, поговоривши трохи про всяке, я набрався сміливості і поставив йому запитання, яке мучило мене вже давно. Як ви можете бачити, крил на малюнку немає — а східноатійська традиція вважає їх літаючими. І питається, відповідно: як?.. Зрозуміло, я шукав у мережі та читав статті, але всі вони виглядають як спекуляції чистої води.

«Ми не так часто літали, насправді, - відповів Ачерус. - А коли літали, то... навчилися обходитися без крил, якщо можна так сказати. З обивательської точки зору це виглядає так: ти робиш тіло досить легким, щоб воно могло літати в повітряних потоках. Якщо на те є потреба, то надаєш собі імпульс у якомусь напрямку і починаєш рухатися туди. Від крил ми відмовилися ще задовго до мого народження, і тут я навряд чи зможу пояснити, чому. Одна з причин, як мені здається, щоб було простіше плавати під водою. З крилами це було б напевно дуже незручно».

А після цього він навіть лишився ночувати у нас, хоч і місць уже не було. І, незважаючи на всі мої вмовляння та розмахування руками, ліг на підлозі.

Залишу вас вгадувати до завтрашнього вечора, заради чого я запостив це зображення.

Доброї ночі!

Береніка передає чергове привітання і скоро збирається назад до нас. Сьогодні, наприклад, вона була на екскурсії, де гід ненароком згадав, що саме харассухумські двері першими серед усіх інших винайшли/відкрили деякі три речі. Харассухум взагалі відомий своїми божевільними стрибками в технологічному прогресі і небажанням ділитися напрацюваннями і патентами з кимось ще.

А ще ви знаєте, як я обожнюю розвінчувати міфи.

1. Електрика. Неправда: засвідчено, що першими його почали застосовувати хвенванти. Проте справді харассухумці першими почали використовувати його саме у промислових масштабах. Хвенвантам воно було не настільки цікавим, тому що в першу чергу вони захоплювалися магічними дослідженнями і свою культуру побудували саме на магії.
2. Підшипник (кочення). Істина правда: сам термін для нього, emşikkōñr, фіксується письмово аж ще в третьому столітті нашої ери. Беззаперечне лідерство, що сказати. А якщо ви вважаєте, що річ це не така вже й важлива, то… Ну що я можу сказати. Тоді і винахід колеса - теж нісенітниця.
3. Порох. Тут одразу все дуже погано, бо змагаються за першість троє: самі харассухумці, минякці і… раптово, ер'яхшарці. Так, мої родичі-джеарти теж були не ликом шиті і в хімію вміли. Раніше взагалі вважалося, що хтось у когось технологію напевно стягнув, але тепер прийшли до якогось консенсусу: винахід пороху відбувся незалежно відразу в трьох місцях, і визначити переможця тут навряд чи можливо.

Цікаво, чи пустять мене колись у Харассухум після того, що я тут наговорив?

Я нещодавно почув одну дуже круту штуку, бо вперто борюся з бажанням зробити цей вечір музичним. Спойлер: я досягнув компромісу, і музичним буде вже завтрашній вечір. А поки що трохи новин.

1. Експериментальна генетична терапія, на яку я зголосився добровольцем, працює! Тепер я не зовсім лисий собака, а дуже густий гриву. Поки що фоток не прикладаю, бо дивлюся дуже дивно; коли покриюся вовною хоча б до пояса, ось тоді вже можна буде.
2. Береніка передає всім привіт із Харассухума. Вона зараз катається всіма містами; фотографує чи ні, щоправда, я так і не зрозумів. Швидше за все, навряд, бо мало що з тамтешніх пам'яток вони взагалі дозволяють фотографувати чи знімати на камеру. Я думаю, вона розповість докладніше, коли повернеться — наступного тижня, як вона сказала.
3. Знову розпочалася робота над перекладами «Ходіння в країну стурську» та волколачих записок. Чекайте на них з часом; термінів жодних не обіцяємо, бо пам'ятаємо наш останній прокол. Але все буде!

І тримайте про всяк випадок милу жабу. Середовище ж.

Я випадково став поетом-перекладачем. Або перекладачем-поетом. Вибачте мене за це.

Тепер до діла. У гліннарському фольклорі існує пісня під назвою "Ó Aiphensea" ("Про Айфенсеа") - фактично, плач, складений на честь її передчасної смерті. Він досить відомий (частина його я, до речі, вже приводив тут) і переведений на цілу купу мов, але з перекладом його на ретинську пов'язана цікава історія.

Стверджується, що перший переклад було зроблено в середині ХІХ століття, але що характерно — перекладач використовував у тексті не літературну рецинську норму, а його рідний діалект, один із південно-західного континууму. Причина проста: оригінал теж написаний не на літературній нормі, і перекладач хотів зберегти цю пікантність, скажімо так.

Проте переклад був безповоротно втрачений. Насправді, достеменно невідомо, чи існував він зовсім, тож можете вважати цю історію гарною легендою.

Навіщо я розповідаю? Мені стало цікаво уявити, як міг би виглядати цей діалектний переклад. Так що я скористався вже наявною літературною, деякою кількістю знань у класичному гліннар'ї і... написав штуку. Не претендую на звання великого віршеплету, але вийшло як мінімум цікаво.

Ніч м'яко вкрила охолоне вогнище,
У ньому плам'я мертве давно.
І небо чорне над Дуаммен-Афраг,
І листя жовте полотно.

Стоїть ліс безмовний і тихо тужить
Про ту, чия така хода легка,
О тій, у чиїх очах синій вогонь горить
Мерехтять у ньому зірок хмари.

Кружилася вона під покривом листя,
Сплітався з співом візерунок
Квітів польових та високої трави,
Граніво-червоне багаття.

Коли по долах пішов січень блукати
І гілки вкрив сірий сніг,
Шептала вона: «Не хочу йти,
Хочу тут залишитися навіки.

Хочу тут залишитися навіки».

Весною в ліси Фодаллейн приходив,
Скачав на траві разом з нею.
І співали тоді золоті вогні,
Ланка серед модрих вогнів.

Сміявся він, дивлячись у її ясне обличчя,
А вітер кружляв у небі.
Біг від неї - і раптом знову наздогнав,
І знову заграв у волоссі.

Неспішно пливла імла схилом до річки^[1]літературні форми - "річці", "далеко"; у частині південно-західних діалектів збереглася друга палаталізація у … Continue reading,
Росою пестивши землю.
І співав полин на луках вдалині^[2]літературні форми - "річці", "далеко"; у частині південно-західних діалектів збереглася друга палаталізація у … Continue reading,
Сни-мрії несучи ковили.

Підкрався і серпень уже золотий,
І година вже сповільнила свій біг.
Шептала вона: «Душі, ти стривай,
Залишися зі мною навіки

Залишися зі мною навіки!

Неспішно йшла осінь у затихлий яр,
Де місяць був листя звучніше.
Безмовно був тихим її легкий крок.
І діви, що йде за нею.

У морозному диханні затих дрібний дзвін,
Наспів розчинився в темряві.
Сопілка, майже скрикнувши, зірвалася на стогін.
І іній застиг на чолі.

У чертогах лісових під променями місяця
Іноїтта тихо співає.
Мерехтять у траві забуті сни,
Звук плавно змерзає в лід.

Повіки облетіли, сховалися в тінях,
Зникли у сплетінні річок;
Інойтта крутиться на вовгому камені,
Вона там залишилася навіки.

Вона там залишилася навіки.

Привіт, друзі!

Ми трохи випали з онлайн життя, і тому є причина. Береніка поїхала кілька тижнів на свою історичну (дуже історичну) батьківщину, в Харассухум. Насправді вона збиралася вже давно, але зараз їй нарешті дали візу, і вона, ні секунди не зволікаючи, зібрала валізи і вилетіла цього понеділка.

Ви не уявляєте, наскільки я їй заздрю! Отримати візу в Харассухум - та ще завдання, але окупається вона сторицею. Цілі міста, вишикувані в печерах усередині гір, зовсім божевільна залізнична мережа, тунелі, печери, і кожному з них не менше двох тисяч років... ааааа, неймовірно хочу туди!

А поки що її немає, писати речі доводиться мені самому. Зеар допомагає мені по силах, але й у нього на роботі завали, так що я не можу вимагати від нього надто багато. А поки що ми готуємо наступний матеріал про драгарські заклинання і сподіваємося випустити його в п'ятницю.

Всім здоров'я!

Трохи не зовсім радісних новин, які знову стосуються тієї діви-копійниці на ім'я Гвейлен. Малюнок якої двома постами нижче, так.

На її кинджалі було виявлено затерте, але все ще не до кінця ім'я. Ezil. І як тільки ми про це дізналися, у Береники в голові одразу ж задзвенів дзвіночок — а потім і в мене.

Колись давно ми переглядали записки безіменній дівчині, дочка якої згоріла в пожежі. Вгадаєте з одного разу? Дочку звали якраз Езіль.

У такі збіги я не вірю. І тому, будучи під враженням, написав коротенький текст. Дивіться самі, коротше кажучи.

---

Вона бігла щосили. Її важке дихання залишало круглі плями на безформних дзеркалах - вони розбивалися від вологи і боляче різали їй спину. Гучне биття серця не потрапляло у такт кроків; через це її стопи постійно збивалися.

Гвейлен!

Вона зупинилася і завмерла. Зранені ноги ніби налилися ватою і перестали щось відчувати. Схоже, її переслідувач сам загубився у хитросплетенні щаблів та скла.

Вона уткнулася поглядом у підлогу, щоб не дивитись на свої відображення. Вони лякали її; здавались неживими — виліпленими з воску, насадженого на людський скелет. Їхні мертві очі кольору болотяної тину стежили за кожним її рухом.

Сходи попереду були знайомі. Вона нагадувала ту, яка піднімалася від морського узбережжя і вела вузькими вулицями до її будинку — тільки ця чомусь спускалася вниз. Тихо видихнувши, вона потяглася вгору і торкнулася кінчиками пальців її сходів — і простір навколо, здавлено скрикнувши, розсипався. Вона полетіла в прірву.

Гвейлен!

На мить її засліпило яскраве світло і чиєсь обличчя, що стурбовано виринуло з напівтемряви — а потім провалилося назад у брудно-сірий вир. Усі дзеркала зникли; рівне сяйво, що лилося звідусіль, знищило тіні.

Щаблі химерно звивались і зав'язувалися в рваний візерунок. Вони ставали гладкими й плоскими, а потім гострими й ребристими, як зуби пили. Вони вели до будинків та з будинків; вони обплітали її і душили своїми вкритими пліснявою камінням.

Вона побігла, не розбираючи дороги. Вона не розуміла, де право, а де ліво, вона не розрізняла верх і низ. Єдине, що мало ще якийсь сенс, це вперед і назад.

Світло почало мерехтіти і гаснути до нестерпної яскравості. Темрява навколо різала очі і спліталася в огидно щільний туман, що затуляв дорогу. Вона обхопила себе руками — аби не торкнутися пальцем щільної маси, що згущується.

Вона завмерла. Сходи повисли над її головою та під ногами, оточили її з усіх боків, утворивши рівний квадрат. Між кожними двома сусідніми сходами зяяли чорні провали, з яких повільно спливали вгору блідо-рубінові очі. Вони різали її своїми каламутними зіницями, дряпали обличчя, розхитували зуби і висмикували їх один за одним.

Вона знесилено загарчала і вдарила ліктями у підлогу. Камінь, що розбився, перетворився на невагомий дрібний пил, у проміжки між яким провалилося її тіло. Очі заморгали і розчинилися в нестерпній білизні, що розливалася нерівними плямами.

Гвейлен!

Вона прочинила повіки. Яскраве сонце збентежено зазирало у вікно і грало на її обличчі дрібними відблисками. Обпалена спина нестерпно горіла; вона застогнала від різкого болю і одразу ж закашлялася.

- Гвейлен, слава Єдиному! — пролунав зверху і збоку до болю знайомий голос. - Ти тут!

Яскраве сонце жваво ховалося за круглі хмарки і смішно визирало з-за них. Доріжки солоної води на обличчі трохи щипали шкіру.

Багато релігій розповідають нам про таку річ як «одержимість» — коли людиною опановує якась нематеріальна розумна сутність і змушує її робити всякі дивні речі. Проте чи буває таке насправді?

Усі магічні школи хором кажуть: так! Сумно, неприємно, але нічого не вдієш. Заспокоїмо вас: таке може статися не з усіма; в основному це стосується тих, у кого надто висока чутливість до різноманітних магічних проявів. А вони про це обізнані (чи мають бути) напевно.

Чому ми про це заговорили? Та нова знахідка, знову написана на праречанському вертикальному глиннарському листі. Судячи з почерку (так, ми вже навчилися їх розрізняти), автор - Емед.

поні спати на одрі свій, б'ди духом. бо тварини, що бажають у ночі пожерти. ЩО ТА ДУХІ ЗДОРВІ ЗХОРНІТИ, ЧИТАЙ словеса: …

«Навіть спячи у своєму ліжку, пильнуй духом: адже існують тварюки, які бажають тебе пожерти вночі. Щоб зберегти душу здоровою, читай слова: …»

І далі класичні поради, як уберегтися від демонів, що особливо докучають під час сну. Коротко: молитися, якщо віруючий, очищати голову від зайвих думок і в жодному разі не піддаватися на провокації.