Блог

Ще трохи актуальних новин, вже трохи серйозніших. Просто, щоб ви бачили, що ми ще не померли.

1. Найближчим часом (тиждень-дві) нових частин вовколака та ходіння в країну стурську не буде. Пов'язано це з тим, що рукописи були передані іншим людям на експертизу; що за експертиза та кому вона потрібна, мені не повідомили. Я навіть до ладу не зрозумів, від кого виходить ініціатива, але наш безпосередній керівник каже, що все гаразд. Що ж, чекатимемо.

Так, навіть тієї частини ходіння, яка вже була на підході, теж не буде поки що просто тому, що вона не готова до кінця. Вибачте-пробачте, але обставини сильніші за нас.

2. У зв'язку з цим, у ці два тижні ми будемо займатися, швидше за все, роботою над структурою блогу і сайту. Допишемо хронологію, щось покрутимо на сайті, щось виправимо тут ... загалом, дрібниці, але потрібні. Ось, наприклад, ієрогліф із хронологією в меню я вже намалював!

3. І ще я хочу зробити 3д-моделі протазану (парою постів нижче) і жердини, яку ми нещодавно розчистили від пилу. Це нікому особливо не потрібно, але самі вони виглядають досить красиво та просто, щоб.

Про всяк випадок ще раз – не хворійте! І чекайте на оновлення.

З вами дуже непостійна рубрика «новини за тиждень» та її незмінний ведучий – я. Тобто Андрій.

Насправді спочатку скажемо, що тиждень у принципі видався якийсь тяжкий. Багато паперової тяганини, багато сидіння за джерелами допізна, мало часу на відпочинок. Але ми впораємося! А тепер до новин.

По-перше, я з історика починаю потроху перетворюватися на письменника. Цю нову штуку тут не викладаю зі зрозумілих причин: вона не має жодного відношення до того, чим ми займаємося. Але посилання на неї таки кину, раптом хтось зацікавиться. І змушений попередити: будьте обережні, вона не зовсім, кхм, традиційна.

Ось вона: https://ficbook.net/readfic/10255887моя перша спроба в кіберпанк. І, як і обіцяв: Оксана, Я почав її викладати!

По-друге, історія з невдалим сватанням Зеара отримала продовження. Вчора вдень до нас заявилася та сама дамочка, що сипала на нього горохом, і якою ж потім він запустив у чесний народ. Цього разу обійшлося без рукоприкладства: вона просто прийшла з вибаченнями щодо того, що сталося. Зеар вислухав її трохи насторожено, а потім сам запропонував якось і десь зустрітися. У Хвейтстаді, наприклад.

Загалом, я зараз щохвилини відпускаю жарти з приводу його майбутнього одруження, а він гарчить і огризається. Хоч не кусає, і на тому дякую.

На цьому рубрика добігає кінця, а ми — разом із нею. Тобто, йдемо вдаватися до ледарства і неробства.

Не хворійте!

Трохи абстрактної, але релевантної інформації на тему того, що за дивні знаки у нас висять у меню вконтакті, а також на одному з фонів на сайті. До того ж, нам уже навіть запитання ставили з цього приводу. Поїхали?

Люди, які цікавилися всякою старовиною, напевно вже давно зрозуміли і вгадали. Правильно: це гліннарська ієрогліфіка — та сама, якій уже понад дванадцять тисяч років. Вона зараз майже ніде не використовується (що трохи сумно), але це вже справа десята. Питання в тому, чому ці зображення настільки відрізняються від звичних своїми рівними лініями і незграбністю?

Відповідь досить цікава, якщо не сказати більше. Справа в тому, що драгарам, які спілкувалися з альвами тоді давним-давно, тисячі років тому, їхні ієрогліфи припали дуже до вподоби, і вони вирішили їх собі трохи запозичити. Вже на той час у драгарів була і своя писемність, теж досить цікава (про неї можна писати цілий окремий пост), але важлива не вона сама по собі, а матеріал, на якому драгари писали. Він був досить екзотичний – розплавлений камінь.

Вогнем, яке вони вивергали, драгари плавили камінь до стану м'якої глини, а потім пазурами дряпали на них закорючки. Але ясна річ, що кігтям від цього краще теж не стає — і згодом вони почали використовувати штуку на зразок тонкої металевої лопаточки, прямокутної у перерізі. І до того часу, коли ієрогліфи драгарами були запозичені, стилоси подібного роду використовувалися дуже широко — ось звідти й ростуть ноги у цих кутастих накреслень.

Одна з печер, стіни якої повністю списані альвськими ієрогліфами, знаходиться в Ругінії. Усього за п'ятдесят кілометрів від Скафтоса, до речі.

А на зображенні нижче я показав приклади зображення деяких ієрогліфів. Посередині — альвський «напівустав» («устав» я не пишу, бо малювати це дуже довго, а мені ліньки), ліворуч — порівняно недбалий скоропис, а праворуч — драгарське зображення. Зліва направо зверху донизу: "вогонь", "книга", "вода", "вітер", "гроза", "словник; тлумачення».

Нарешті щось цікаве! Можете спочатку перегорнути трохи нижче і подивитися, що ми вам принесли, а потім піднятися назад і почитати пояснення.

З якихось дуже давніх часів (3-2 тисячоліття до нашої ери) у північному штаті Гліннарської Димонархії, Мар-ха-Фалласе, існує щось на кшталт ордену, що складається з жінок. На північноглиннарському він називається Ar Fañgeus Eorvaragouez, «Сім'я Дів-копійниць»; пояснювати, хто саме до нього входить, гадаю, особливого сенсу немає. Є дуже непогана ймовірність, що мілогологічні еллінські амазонки мають до альвів-копійщиць певне відношення, але це вже історія для якогось іншого випадку. І, так, орден існує і донині, але скоріше як данина традиціям.

Важливо уточнити, що традиційний переклад «діви-копійниці» не зовсім коректний. Слово eorvarag'h, Яке зазвичай перекладається як «спис», насправді може позначати будь-яку древкову зброю: від протазану до глефи і назад, до самого банального жердини.

То що ж ми знайшли? Цілий комплект озброєння якоїсь такої діви, що складається з протазану, дерев'яного жердини, окованого сталлю ближче до кінців, кинджала та обладунку. Звідки знаємо, що саме копійниця? Витруєний візерунок з пір'я майже на всіх металевих частинах; це характерно саме для них.

Ну і ось демонструємо вам наконечник протазану. Поки що тільки його, бо його було найпростіше перемалювати, а там, можливо, й інше підвеземо.

Понеділок — важкий день (особливо чомусь саме сьогоднішній), тому нічого корисного не буде, на жаль! Натомість напишу пост з історією, яка нещодавно трапилася із Зеаром і яку він дуже просив не розповідати.

Вибач, Зеар.

Але, оскільки в мене профдеформація вже на зовсім неймовірному рівні, спочатку знову передісторія з коротким історичним екскурсом.

Як ви знаєте, Речань є державою з дуже цікавим географічним становищем. Його цікавість полягає в тому, що куди ти не піди: з Ругінії в Еллас, з Рецинії в Гезію, з Бінізії взагалі куди завгодно на північ - все одно доведеться проходити через Речань. Тому й етнічний склад у нас тут, м'яко кажучи, різноманітний. А надто на півдні.

— спершу тут побували елліни та заснували якусь кількість колоній. Найвідоміша — місто Агнон (др.-ел. Ἁγνόν), яке цілком живе і до сьогодні, і знаходиться рівно там, де Ізволж впадає в Руде море. І самі елліни досі мешкають компактними купками вздовж узбережжя;
- Фоли. Тут і описувати нічого не треба: місто Хвейтстад, біля якого ми сидимо, саме фолське. І їх тут не купки, а ціла велика нацменшість;
- Каяни. Прийшли зі сходу дуже давно, сіли тут і непогано почуваються;
- Ер'яхарські джеарти. Ці втекли з Ер'яхшара на північ, коли їх почали завойовувати бінізи. Батьки Зеара, власне, саме з таких.
— та й, власне, речани. Їх тут більшість.

Але взагалі, до чого я це розповідаю? А до того, що такий колорит неминуче призводить до того, що різні національні традиції поєднуються і переходять туди-сюди, часом перетворюючись на щось абсолютно божевільне.

Вчора ми вирішили трохи розвіятися, здатися по тутешніх місцях і подивитися види (а їх, повірте, тут ого-го). І вийшло якось так, що ми опинилися в деякому джеартському селі, в якому саме проводився обряд одруження. Певна річ, усім стало цікаво подивитися… а далі почалося.

Тільки Зеара помітили (я передбачливо відійшов подалі), як його одразу ж потягли танцювати. Начебто б нічого такого, так? Але потім якась дівчина з місцевих підбігла до нього з цілим горщиком сушеного гороху і висипала весь прямо йому на голову. А поки він стояв, розгублено грюкаючи очима, дівчина горщик розбила в нього перед ногами і… застрибнула просто на нього.

Варто визнати: у такій ситуації злякався б, мабуть, будь-хто. Але Зеар зовсім очманів і, чи то заволав, чи загарчав, стягнув з себе цю дамочку в мить ока і буквально кинув її в когось із святкуючих; а далі, перескочивши через черепки, з усіх ніг помчав до машини. Певна річ, надовго ми в цьому селищі не затрималися.

Традиція, як потім нам удалося з'ясувати — щось німецьке, що прийшло явно від фолів, але взагалі стало незрозуміло чим. Таким чином, незаміжня дівчина на весіллі з гостей вибирає собі нареченого — і якщо той згоден, то терпляче чекає, поки вона розіб'є горщик, а якщо ні — забирає в неї і обережно ставить біля її ніг. Такі справи.

А тепер я натискаю кнопку «надіслати» з ванної, щоб Зеар мене не знайшов. Принаймні найближчим часом.

Кілька днів тому ми знайшли деяку річ. Магічний скляний світильник, який спалахує за бажанням господаря. Суще нісенітниця, скажете ви? Певна річ, річ зовсім пересічна, вона є у багатьох, але! Чи відома вам історія виникнення таких світильників?

Що стосується зорової магії (тобто має видимі прояви) та різних зачарованих об'єктів, то двері Харассухума змагаються з альвами Гліннарської Димонархії в цій галузі вже невідомо скільки тисяч років. І що ті, що в інших мають свою думку щодо того, хто перший винайшов такі світильники.

Альви стверджують, що першими були саме вони. Якась діва, ім'я якої не збереглося в історії, винайшла їх і назвала lúgcorách — «скляне світло». Двері ж запозичили в неї технологію, а далі почали вже самі.

Двері не заперечують того, що запозичили, але запозичили, як вони кажуть, саме ідею, а не технологію. Ті світильники, які виготовляла та безіменна діва, були огидною якістю, а двері навчилися їх робити настільки хорошими, що технологію тепер уже запозичили альви.

А що насправді? А насправді їх винайшли люди! Так-так, ті самі homo sapiens. Чомусь ні двері, ні альви про це не згадують, але у нас є трохи інформації від хвенвантів, а найголовніше — від драгарів. Останні згадують у зв'язку з цим ім'я Ârxuḑğâsîrxâg - «Бистроног»; воно явно перекладне, але як цього хлопця звали по-справжньому — на жаль, не знаємо. І записи розповідають про те, як цей Бистроног одного разу зміг «укласти вогонь у склі», і всім настільки сподобалася ця ідея, що вони самі почали штампувати ліхтарі в необмеженій кількості. Причому, достовірно відомо, що ці записи набагато давніші за обидві легенди, тож!

Новина! Або знахідка. Не так важливо, насправді просто читайте.

На одній із сторінок «Слов про ходіння…», до перекладу якої руки у нас ще не швидко дійдуть, наші фахівці виявили таке. Люди, які ведуть оповідання, вже дійшли до цього часу до «країни стурської», тобто зайшли на території Теїспідської імперії. І один із авторів, Емед (судячи з того, що цей шматок написаний по-середнестурськи), згадує якусь нову релігію, про яку він не чув раніше, і називає її цікавим словосполученням dēn ī māzdēsn ī gardīg.

dēn ī māzdēsn — зрозуміло, що «маздаяснійська віра», вона ж «маздеїзм»; але що таке gardīg? Дане слово — гапакс, більше ніде не зустрічається, і так би ми й не дізналися, що це таке, якби далі автор не описав певну характерну прикрасу, яку люди, які належать до цієї віри, носять на руці.

Коротше кажучи, я не тягтиму. dēn ī māzdēsn ī gardīg — те саме, що на сучасному стурському виглядає як دین مزدیسنای مسیحی (din-e mazdayasnā-ye masihi), що по-рецинськи означає «месіанська маздаясна». Якщо зовсім коротко, то це люди, які вірять і в різноманітні маздеїчні догмати, і шанують Христа як Месію та Спасителя. Нічого дивного в цьому, втім, немає, тому що і в оригінальній маздаясні є фігура на ім'я Саошьянт — саме есхатологічний рятівник, який прийде на Землю для остаточної перемоги добра над злом. Представників цієї релігії зараз у світі не дуже багато, можливо, десь кілька десятків тисяч. Але вони є.

А gardīg, таким чином, - це прикметник від слова gard, Яке є калькою еллінського χριστός, і означає просто «помазаник». У середньостурських текстах, повторюся, більше ніде не зустрічається ні само дієслово, ні його похідні, але в родинних мовах є. Втім, не загострюватиму на цьому увагу.

І насамкінець — що ж вони носять на руці? Майже те саме, що й прихильники оригінального маздеїзму — браслет із зображенням фравахра. Хіба що фравахр інший: замість людської постаті, яка втілює, за різним тлумаченням, чисту душу/духи предків, у ньому використано звичайне християнське коло. На зображенні знизу (порівняно з оригінальним фравахром зверху).

З текстами вийшла невелика затримка (сподіємось завтра викласти один із них), тому просто трохи випадкової історичної інформації. Правдивою! І трохи матеріалознавства.

Відомо, що в Харассухумі двері працюють з титаном якщо не з давніх-давен, то принаймні дуже і дуже давно. Гліннарські альви запозичили в них технології (і, швидше за все, деякі ковалі з інших місць і націй), і тримали їх у секреті доти, доки справа не почала потихеньку підходити до промислової революції. Але моя сьогоднішня історія не про те.

Серед археологічних пам'яток досить часто зустрічається броня, виготовлена зі сплавів титану, але зброя дуже рідко. Завдяки цьому і з'явився міф, що рідкість обумовлена дорожнечею, а якщо титанова зброя коштує дорого, то вона дуже крута. Логічно?

Ні! Як мінімум, можна згадати церемоніальну зброю з рукоятями, інкрустованими самоцвітами. Коштує теж дорого, а толку від нього?

Зброєю з титану тому майже ніхто не користується тим, що цей метал дуже погано тримає заточування. Найжахливіший ніж із найжахливішої сталі буде гостріший за титановий (а ще й дешевше в рази), тому й питається: навіщо забивати кувалдою цвяхи? У титанових інструментів ріжучого характеру застосування зовсім інше: вони використовуються, наприклад, під водою: залізо, особливо в морській воді, швидко іржавіє, а титану хоч би хни. Загалом ми й бачимо, що половина знайденої титанової зброї та імена, напевно, приблизно таке застосування, а решта — просто дорогі статусні брязкальця.

Черговий міф розвіяний! Усім добра - і не забувайте точити свої ножі.