Добавка до новин

Ещё немного актуальных новостей, уже чуть более серьёзных. Просто чтобы вы видели, что мы ещё не умерли.

1. В ближайшее время (неделю-две) новых частей волколака и хождения в страну стурскую не будет. Связано это с тем, что рукописи были переданы некоторым другим людям на экспертизу; что за экспертиза и кому она нужна, мне не сообщили. Я даже толком не понял, от кого исходит инициатива, но наш непосредственный руководитель говорит, что всё в порядке. Что же, будем ждать.

Да, даже той части хождения, которая уже была на подходе, тоже не будет пока что — просто потому, что она не готова до конца. Извините-извините, но обстоятельства сильнее нас.

2. В связи с этим, в эти самые две недели мы будем заниматься, скорее всего, работой над структурой блога и сайта. Допишем хронологию, что-то покрутим на сайте, что-то поправим здесь… в общем, мелочи, но нужные. Вот, например, иероглиф с хронологией в меню я уже нарисовал!

3. И ещё я хочу сделать 3д-модели протазана (парой постов ниже) и шеста, который мы недавно расчистили от пыли. Это никому особенно не нужно, но сами они выглядят достаточно красиво и просто, чтобы.

На всякий случай ещё раз — не болейте! И ждите обновлений.

С вами очень непостоянная рубрика «новости за неделю» и её бессменный ведущий — я. То есть Андрей.

На самом деле сначала скажем, что неделя в принципе выдалась какой-то изрядно тяжёлой. Много бумажной волокиты, много сидения за источниками допоздна, мало времени на отдых. Но мы справляемся! А теперь к новостям.

Во-первых, я из историка начинаю понемногу превращаться в писателя. Эту новую штуку здесь не выкладываю по понятным причинам: она не имеет совершенно никакого отношения к тому, чем мы занимаемся. Но ссылку на неё всё-таки кину, вдруг кто-то заинтересуется. И вынужден предупредить: будьте осторожны, она не совсем, кхм, традиционная.

Вот она: https://ficbook.net/readfic/10255887, моя первая попытка в киберпанк. И, как и обещал: Оксана, я начал её выкладывать!

Во-вторых, история с неудачным сватовством Зэара получила продолжение. Вчера днём к нам заявилась та самая дамочка, которая сыпала на него горохом, и которой же потом он запустил в честной народ. На этот раз обошлось без рукоприкладства: она просто пришла с извинениями по поводу случившегося. Зэар выслушал её немного настороженно, а потом сам же предложил как-то и где-то встретиться. В Хвейтстаде, например.

В общем, я сейчас ежеминутно отпускаю шутки по поводу его грядущей женитьбы, а он рычит и огрызается. Хоть не кусает, и на том спасибо.

На этом рубрика подходит к концу, а мы — вместе с ней. То есть, идём предаваться праздности и безделью.

Не болейте!

Ієрогліфи від драгарів

Немного отвлечённой, но релевантной инфы на тему того, что за странные знаки у нас висят в меню вконтакте, а также на одном из фонов на сайте. К тому же, нам уже даже вопросы задавали по этому поводу. Поехали?

Люди, интересовавшиеся всякими древностями, наверняка уже давно поняли и угадали. Верно: это глиннарская иероглифика — та самая, которой уже больше двенадцати тысяч лет. Она сейчас почти нигде не используется (что немного грустно), но это уже дело десятое. Вопрос в том, почему эти начертания настолько отличаются от привычных своими ровными линиями и угловатостью?

Ответ достаточно любопытен, если не сказать больше. Дело в том, что драгарам, общавшимся с альвами тогда давным-давно, тысячи лет назад, их иероглифы пришлись очень по нраву, и они решили их себе немного позаимствовать. Уже к тому времени у драгаров была и своя письменность, тоже достаточно любопытная (про неё можно писать целый отдельный пост), но важна не она сама по себе, а материал, на котором драгары писали. Он был достаточно экзотичен — расплавленный камень.

Огнём, который они извергали, драгары плавили камень до состояния мягкой глины, а потом когтями царапали на них закорючки. Но ясное дело, что когтям от этого лучше тоже не становится — и со временем они начали использовать штуку вроде тонкой металлической лопаточки, прямоугольной в сечении. И к тому времени, когда иероглифы драгарами были заимствованы, стилосы подобного рода использовались очень широко — вот оттуда и растут ноги у этих ровно-угловатых начертаний.

Одна из пещер, стены которой целиком исписаны альвскими иероглифами, находится в Ругинии. Всего в пятидесяти километрах от Скафтоса, кстати.

А на изображении ниже я показал примеры начертания некоторых иероглифов. Посередине — альвский «полуустав» («устав» я не пишу, потому что рисовать это очень долго, а мне лень), слева — сравнительно небрежная скоропись, а справа — драгарское начертание. Слева направо сверху вниз: «огонь», «книга», «вода», «ветер», «гроза», «словарь; толкование».

Протазан-спис

Нарешті щось цікаве! Можете спочатку перегорнути трохи нижче і подивитися, що ми вам принесли, а потім піднятися назад і почитати пояснення.

З якихось дуже давніх часів (3-2 тисячоліття до нашої ери) у північному штаті Гліннарської Димонархії, Мар-ха-Фалласе, існує щось на кшталт ордену, що складається з жінок. На північноглиннарському він називається Ar Fañgeus Eorvaragouez, «Сім'я Дів-копійниць»; пояснювати, хто саме до нього входить, гадаю, особливого сенсу немає. Є дуже непогана ймовірність, що мілогологічні еллінські амазонки мають до альвів-копійщиць певне відношення, але це вже історія для якогось іншого випадку. І, так, орден існує і донині, але скоріше як данина традиціям.

Важливо уточнити, що традиційний переклад «діви-копійниці» не зовсім коректний. Слово eorvarag'h, Яке зазвичай перекладається як «спис», насправді може позначати будь-яку древкову зброю: від протазану до глефи і назад, до самого банального жердини.

То що ж ми знайшли? Цілий комплект озброєння якоїсь такої діви, що складається з протазану, дерев'яного жердини, окованого сталлю ближче до кінців, кинджала та обладунку. Звідки знаємо, що саме копійниця? Витруєний візерунок з пір'я майже на всіх металевих частинах; це характерно саме для них.

Ну і ось демонструємо вам наконечник протазану. Поки що тільки його, бо його було найпростіше перемалювати, а там, можливо, й інше підвеземо.

Складні звичаї

Понедельник — день тяжёлый (особенно почему-то именно сегодняшний), потому ничего полезного не будет, увы! Вместо этого напишу пост с историей, которая недавно приключилась с Зэаром и которую он очень просил не рассказывать.

Прости, Зэар.

Но, поскольку у меня профдеформация уже на совершенно невообразимом уровне, сперва снова предыстория с кратеньким историческим экскурсом.

Как вы знаете, Речань — государство с очень интересным географическим положением. Его любопытство заключается в том, что куда ты ни пойди: из Ругинии в Эллас, из Рецинии в Гезию, из Бинизии вообще куда угодно на север — всё равно придётся проходить через Речань. Потому и этнический состав у нас здесь, мягко говоря… разнообразный. А особенно на юге.

— сперва здесь побывали эллины и основали какое-то количество колоний. Самая известная — город Агнон (др.-эл. Ἁγνόν), который вполне себе здравствует и до сегодняшних пор, и находится ровно там, где Изволжь впадает в Рудое море. И сами эллины до сих пор проживают компактными кучками вдоль побережья;
— фолы. Здесь и описывать ничего не надо: город Хвейтстад, возле которого мы сидим, как раз фолский. И их здесь не кучки, но целое внушительное нацменьшинство;
— каяны. Пришли с востока очень давно, сели здесь и неплохо себя чувствуют;
— эрьяхшарские джеарты. Эти бежали из Эрьяхшара на север, когда их начали завоёвывать бинизы. Предки Зэара, собственно, как раз из таких.
— ну и, собственно, речане. Их здесь большинство.

Но вообще к чему я это рассказываю? А к тому, что такой колорит неизбежно приводит к тому, что различные национальные традиции смешиваются и переходят туда-сюда, превращаясь порой во что-то совершенно безумное.

Вчера мы решили немного развеяться, показаться по здешним местам и посмотреть виды (а их, поверьте, здесь ого-го). И получилось как-то так, что мы оказались в некоторой джеартской деревне, в которой как раз проводился обряд бракосочетания. Ясное дело, всем стало интересно посмотреть… а дальше началось.

Только Зэара заприметили (я предусмотрительно отошёл подальше), как его сразу же потащили танцевать. Вроде бы ничего такого, да? Но затем некая девушка из местных подбежала к нему с целым горшком сушёного гороха — и высыпала весь прямо ему на голову. А пока он стоял, растерянно хлопая глазами, девушка горшок разбила у него перед ногами и… запрыгнула прямо на него.

Стоит признать: в такой ситуации испугался бы, пожалуй, любой. Но Зэар совсем ошалел и, то ли завопив, то ли зарычав, стащил с себя эту дамочку в мгновение ока и буквально бросил её в кого-то из празднующих; а дальше, перескочив через черепки, со всех ног помчался к машине. Ясное дело, надолго мы в этом посёлке не задержались.

Традиция, как потом нам удалось выяснить — что-то германское, пришедшее явно от фолов, но ставшее вообще непонятно чем. Таким образом незамужняя девушка на свадьбе из гостей выбирает себе жениха — и если тот согласен, то терпеливо ждёт, пока она разобьёт горшок, а если нет — забирает у неё и осторожно ставит возле её ног. Такие-то дела.

А теперь я нажимаю кнопку «отправить» из ванной, чтобы Зэар меня не нашёл. По крайней мере, в ближайшее время.

Найменша кількість світла

Пару дней назад мы нашли некоторую вещичку. Магический стеклянный светильник, который загорается по желанию хозяина. Сущая чепуха, скажете вы? Ясное дело, вещь совершенно заурядная, она есть у многих, но! Известна ли вам история возникновения таких светильников?

Что касается зрительной магии (то есть, имеющей видимые проявления) и различных зачарованных объектов, то дверги Харассухума состязаются с альвами Глиннарской Димонархии в этой области уже неизвестно сколько тысяч лет. И что у тех, что у других есть своё мнение по поводу того, кто первый изобрёл такие светильники.

Альвы утверждают, что первыми были именно они. Некая дева, имя которой не сохранилось в истории, изобрела их и назвала lúgcorách — «стеклянный свет». Дверги же позаимствовали у неё технологию, а дальше начали уже сами.

Дверги не отрицают того, что позаимствовали — но позаимствовали, как они говорят, именно идею, а не технологию. Те светильники, которые изготовляла та безымянная дева, были отвратительного качества, а дверги научились их делать настолько хорошими, что технологию теперь уже позаимствовали альвы.

А что на самом деле? А на самом деле их изобрели люди! Да-да, те самые homo sapiens. Почему-то ни дверги, ни альвы об этом не упоминают, но у нас в наличии есть немного информации от хвенвантов, а самое главное — от драгаров. Последние упоминают в связи с этим имя Ârxuḑğâsîrxâg — «Быстроног»; оно явно переводное, но как этого парня звали по-настоящему — увы, не знаем. И записи рассказывают о том, как этот самый Быстроног однажды смог «заключить огонь в стекле», и всем настолько понравилась эта идея, что они сами начали штамповать фонари в неограниченном количестве. Причём, достоверно известно, что эти записи намного древнее обеих легенд, так что!

Dēn ī māzdēsn ī gardīg

Новина! Або знахідка. Не так важливо, насправді просто читайте.

На одній із сторінок «Слов про ходіння…», до перекладу якої руки у нас ще не швидко дійдуть, наші фахівці виявили таке. Люди, які ведуть оповідання, вже дійшли до цього часу до «країни стурської», тобто зайшли на території Теїспідської імперії. І один із авторів, Емед (судячи з того, що цей шматок написаний по-середнестурськи), згадує якусь нову релігію, про яку він не чув раніше, і називає її цікавим словосполученням dēn ī māzdēsn ī gardīg.

dēn ī māzdēsn — зрозуміло, що «маздаяснійська віра», вона ж «маздеїзм»; але що таке gardīg? Дане слово — гапакс, більше ніде не зустрічається, і так би ми й не дізналися, що це таке, якби далі автор не описав певну характерну прикрасу, яку люди, які належать до цієї віри, носять на руці.

Коротше кажучи, я не тягтиму. dēn ī māzdēsn ī gardīg — те саме, що на сучасному стурському виглядає як دین مزدیسنای مسیحی (din-e mazdayasnā-ye masihi), що по-рецинськи означає «месіанська маздаясна». Якщо зовсім коротко, то це люди, які вірять і в різноманітні маздеїчні догмати, і шанують Христа як Месію та Спасителя. Нічого дивного в цьому, втім, немає, тому що і в оригінальній маздаясні є фігура на ім'я Саошьянт — саме есхатологічний рятівник, який прийде на Землю для остаточної перемоги добра над злом. Представників цієї релігії зараз у світі не дуже багато, можливо, десь кілька десятків тисяч. Але вони є.

А gardīg, таким чином, - це прикметник від слова gard, Яке є калькою еллінського χριστός, і означає просто «помазаник». У середньостурських текстах, повторюся, більше ніде не зустрічається ні само дієслово, ні його похідні, але в родинних мовах є. Втім, не загострюватиму на цьому увагу.

І насамкінець — що ж вони носять на руці? Майже те саме, що й прихильники оригінального маздеїзму — браслет із зображенням фравахра. Хіба що фравахр інший: замість людської постаті, яка втілює, за різним тлумаченням, чисту душу/духи предків, у ньому використано звичайне християнське коло. На зображенні знизу (порівняно з оригінальним фравахром зверху).

It Takes a Lot

Я хотел показать это ещё вчера, но…

Забыл.

Короче, я хочу туда. Прямо сейчас.

Більше музики!

Зараз новини тільки в мене, але я все одно поділюся ними, бо чому б і ні.

Я вже не знаю скільки часу хотів купити собі нову гітару, але цьому перешкоджали дві речі: або відсутність часу, або відсутність грошей, а найчастіше обидва. Але сьогодні якось раптово склалося так, що було і те, й інше, тому я, довго не розмірковуючи, вирушив до Хвейтстаду.

Будь-які там справи призвели до того, що виїхав я все одно пізно і зумів дістатися тільки до семи (притому що магазин закривається о восьмій). У консультанта було дуже здивоване обличчя, коли до нього з морозу ввалився захеканий я, вимагаючи показати відразу все, що є.

Спочатку все було погано, бо пальці змерзли і робили зовсім не те, що я від них хотів. Далі стало вже краще; я не надто вдаватимуся в подробиці і скажу, що вибирав у підсумку між двома моделями і вибрав дуже легко.

Так що зустрічайте новий член сім'ї!

(назви брендів я спеціально замазав, бо почнуть мені раптом тут розповідати)

Титан

З текстами вийшла невелика затримка (сподіємось завтра викласти один із них), тому просто трохи випадкової історичної інформації. Правдивою! І трохи матеріалознавства.

Відомо, що в Харассухумі двері працюють з титаном якщо не з давніх-давен, то принаймні дуже і дуже давно. Гліннарські альви запозичили в них технології (і, швидше за все, деякі ковалі з інших місць і націй), і тримали їх у секреті доти, доки справа не почала потихеньку підходити до промислової революції. Але моя сьогоднішня історія не про те.

Серед археологічних пам'яток досить часто зустрічається броня, виготовлена зі сплавів титану, але зброя дуже рідко. Завдяки цьому і з'явився міф, що рідкість обумовлена дорожнечею, а якщо титанова зброя коштує дорого, то вона дуже крута. Логічно?

Ні! Як мінімум, можна згадати церемоніальну зброю з рукоятями, інкрустованими самоцвітами. Коштує теж дорого, а толку від нього?

Зброєю з титану тому майже ніхто не користується тим, що цей метал дуже погано тримає заточування. Найжахливіший ніж із найжахливішої сталі буде гостріший за титановий (а ще й дешевше в рази), тому й питається: навіщо забивати кувалдою цвяхи? У титанових інструментів ріжучого характеру застосування зовсім інше: вони використовуються, наприклад, під водою: залізо, особливо в морській воді, швидко іржавіє, а титану хоч би хни. Загалом ми й бачимо, що половина знайденої титанової зброї та імена, напевно, приблизно таке застосування, а решта — просто дорогі статусні брязкальця.

Черговий міф розвіяний! Усім добра - і не забувайте точити свої ножі.