Категорія: Без категорії

Понеділок — важкий день (особливо чомусь саме сьогоднішній), тому нічого корисного не буде, на жаль! Натомість напишу пост з історією, яка нещодавно трапилася із Зеаром і яку він дуже просив не розповідати.

Вибач, Зеар.

Але, оскільки в мене профдеформація вже на зовсім неймовірному рівні, спочатку знову передісторія з коротким історичним екскурсом.

Як ви знаєте, Речань є державою з дуже цікавим географічним становищем. Його цікавість полягає в тому, що куди ти не піди: з Ругінії в Еллас, з Рецинії в Гезію, з Бінізії взагалі куди завгодно на північ - все одно доведеться проходити через Речань. Тому й етнічний склад у нас тут, м'яко кажучи, різноманітний. А надто на півдні.

— спершу тут побували елліни та заснували якусь кількість колоній. Найвідоміша — місто Агнон (др.-ел. Ἁγνόν), яке цілком живе і до сьогодні, і знаходиться рівно там, де Ізволж впадає в Руде море. І самі елліни досі мешкають компактними купками вздовж узбережжя;
- Фоли. Тут і описувати нічого не треба: місто Хвейтстад, біля якого ми сидимо, саме фолське. І їх тут не купки, а ціла велика нацменшість;
- Каяни. Прийшли зі сходу дуже давно, сіли тут і непогано почуваються;
- Ер'яхарські джеарти. Ці втекли з Ер'яхшара на північ, коли їх почали завойовувати бінізи. Батьки Зеара, власне, саме з таких.
— та й, власне, речани. Їх тут більшість.

Але взагалі, до чого я це розповідаю? А до того, що такий колорит неминуче призводить до того, що різні національні традиції поєднуються і переходять туди-сюди, часом перетворюючись на щось абсолютно божевільне.

Вчора ми вирішили трохи розвіятися, здатися по тутешніх місцях і подивитися види (а їх, повірте, тут ого-го). І вийшло якось так, що ми опинилися в деякому джеартському селі, в якому саме проводився обряд одруження. Певна річ, усім стало цікаво подивитися… а далі почалося.

Тільки Зеара помітили (я передбачливо відійшов подалі), як його одразу ж потягли танцювати. Начебто б нічого такого, так? Але потім якась дівчина з місцевих підбігла до нього з цілим горщиком сушеного гороху і висипала весь прямо йому на голову. А поки він стояв, розгублено грюкаючи очима, дівчина горщик розбила в нього перед ногами і… застрибнула просто на нього.

Варто визнати: у такій ситуації злякався б, мабуть, будь-хто. Але Зеар зовсім очманів і, чи то заволав, чи загарчав, стягнув з себе цю дамочку в мить ока і буквально кинув її в когось із святкуючих; а далі, перескочивши через черепки, з усіх ніг помчав до машини. Певна річ, надовго ми в цьому селищі не затрималися.

Традиція, як потім нам удалося з'ясувати — щось німецьке, що прийшло явно від фолів, але взагалі стало незрозуміло чим. Таким чином, незаміжня дівчина на весіллі з гостей вибирає собі нареченого — і якщо той згоден, то терпляче чекає, поки вона розіб'є горщик, а якщо ні — забирає в неї і обережно ставить біля її ніг. Такі справи.

А тепер я натискаю кнопку «надіслати» з ванної, щоб Зеар мене не знайшов. Принаймні найближчим часом.

Кілька днів тому ми знайшли деяку річ. Магічний скляний світильник, який спалахує за бажанням господаря. Суще нісенітниця, скажете ви? Певна річ, річ зовсім пересічна, вона є у багатьох, але! Чи відома вам історія виникнення таких світильників?

Що стосується зорової магії (тобто має видимі прояви) та різних зачарованих об'єктів, то двері Харассухума змагаються з альвами Гліннарської Димонархії в цій галузі вже невідомо скільки тисяч років. І що ті, що в інших мають свою думку щодо того, хто перший винайшов такі світильники.

Альви стверджують, що першими були саме вони. Якась діва, ім'я якої не збереглося в історії, винайшла їх і назвала lúgcorách — «скляне світло». Двері ж запозичили в неї технологію, а далі почали вже самі.

Двері не заперечують того, що запозичили, але запозичили, як вони кажуть, саме ідею, а не технологію. Ті світильники, які виготовляла та безіменна діва, були огидною якістю, а двері навчилися їх робити настільки хорошими, що технологію тепер уже запозичили альви.

А що насправді? А насправді їх винайшли люди! Так-так, ті самі homo sapiens. Чомусь ні двері, ні альви про це не згадують, але у нас є трохи інформації від хвенвантів, а найголовніше — від драгарів. Останні згадують у зв'язку з цим ім'я Ârxuḑğâsîrxâg - «Бистроног»; воно явно перекладне, але як цього хлопця звали по-справжньому — на жаль, не знаємо. І записи розповідають про те, як цей Бистроног одного разу зміг «укласти вогонь у склі», і всім настільки сподобалася ця ідея, що вони самі почали штампувати ліхтарі в необмеженій кількості. Причому, достовірно відомо, що ці записи набагато давніші за обидві легенди, тож!

Новина! Або знахідка. Не так важливо, насправді просто читайте.

На одній із сторінок «Слов про ходіння…», до перекладу якої руки у нас ще не швидко дійдуть, наші фахівці виявили таке. Люди, які ведуть оповідання, вже дійшли до цього часу до «країни стурської», тобто зайшли на території Теїспідської імперії. І один із авторів, Емед (судячи з того, що цей шматок написаний по-середнестурськи), згадує якусь нову релігію, про яку він не чув раніше, і називає її цікавим словосполученням dēn ī māzdēsn ī gardīg.

dēn ī māzdēsn — зрозуміло, що «маздаяснійська віра», вона ж «маздеїзм»; але що таке gardīg? Дане слово — гапакс, більше ніде не зустрічається, і так би ми й не дізналися, що це таке, якби далі автор не описав певну характерну прикрасу, яку люди, які належать до цієї віри, носять на руці.

Коротше кажучи, я не тягтиму. dēn ī māzdēsn ī gardīg — те саме, що на сучасному стурському виглядає як دین مزدیسنای مسیحی (din-e mazdayasnā-ye masihi), що по-рецинськи означає «месіанська маздаясна». Якщо зовсім коротко, то це люди, які вірять і в різноманітні маздеїчні догмати, і шанують Христа як Месію та Спасителя. Нічого дивного в цьому, втім, немає, тому що і в оригінальній маздаясні є фігура на ім'я Саошьянт — саме есхатологічний рятівник, який прийде на Землю для остаточної перемоги добра над злом. Представників цієї релігії зараз у світі не дуже багато, можливо, десь кілька десятків тисяч. Але вони є.

А gardīg, таким чином, - це прикметник від слова gard, Яке є калькою еллінського χριστός, і означає просто «помазаник». У середньостурських текстах, повторюся, більше ніде не зустрічається ні само дієслово, ні його похідні, але в родинних мовах є. Втім, не загострюватиму на цьому увагу.

І насамкінець — що ж вони носять на руці? Майже те саме, що й прихильники оригінального маздеїзму — браслет із зображенням фравахра. Хіба що фравахр інший: замість людської постаті, яка втілює, за різним тлумаченням, чисту душу/духи предків, у ньому використано звичайне християнське коло. На зображенні знизу (порівняно з оригінальним фравахром зверху).

З текстами вийшла невелика затримка (сподіємось завтра викласти один із них), тому просто трохи випадкової історичної інформації. Правдивою! І трохи матеріалознавства.

Відомо, що в Харассухумі двері працюють з титаном якщо не з давніх-давен, то принаймні дуже і дуже давно. Гліннарські альви запозичили в них технології (і, швидше за все, деякі ковалі з інших місць і націй), і тримали їх у секреті доти, доки справа не почала потихеньку підходити до промислової революції. Але моя сьогоднішня історія не про те.

Серед археологічних пам'яток досить часто зустрічається броня, виготовлена зі сплавів титану, але зброя дуже рідко. Завдяки цьому і з'явився міф, що рідкість обумовлена дорожнечею, а якщо титанова зброя коштує дорого, то вона дуже крута. Логічно?

Ні! Як мінімум, можна згадати церемоніальну зброю з рукоятями, інкрустованими самоцвітами. Коштує теж дорого, а толку від нього?

Зброєю з титану тому майже ніхто не користується тим, що цей метал дуже погано тримає заточування. Найжахливіший ніж із найжахливішої сталі буде гостріший за титановий (а ще й дешевше в рази), тому й питається: навіщо забивати кувалдою цвяхи? У титанових інструментів ріжучого характеру застосування зовсім інше: вони використовуються, наприклад, під водою: залізо, особливо в морській воді, швидко іржавіє, а титану хоч би хни. Загалом ми й бачимо, що половина знайденої титанової зброї та імена, напевно, приблизно таке застосування, а решта — просто дорогі статусні брязкальця.

Черговий міф розвіяний! Усім добра - і не забувайте точити свої ножі.

Поки у нас перекладається чергова частина вовколака та ходіння в країну турецьку, тримайте пост про… зачіски!

Коли ми уявляємо собі якихось древніх людей або дивимося на їхні зображення, то перше, на що звертаємо увагу одяг та зачіски. І якщо про першу можна розповідати дуже багато і писати цілі енциклопедії на окремо взяту націю та окремо взятий історичний період, то з іншими дещо складніше. Причини, в цілому, зрозумілі: фотографію винайшли порівняно недавно, волосся на копалинах зазвичай не буває ... ну ви самі розумієте. Тому буває так, що художники малюють, що їм на думку піде, зображення йде в народ, образ змальовується в народній свідомості — і привіт. Виходить помилковий стереотип, який вибити з голови вже навряд чи можливо.

Ось візьмемо, наприклад, князя Володимира. Напевно, багатьом відразу ж спадає на думку щось на зразок прикладеного зображення: довгі вуса, сережки і якась дивна штука на голові. Але чи це так було насправді? Давайте заліземо глибше в історію!

У Лева Діакона читаємо: τὴν δὲ κεφαλὴν πάνυ ἐψίλωτο· παρὰ δὲ θάτερον μέρος αὐτῆς βόστρυχος…, що у перекладі виглядає як:

«його голова була голена налисо; частина його волосся спадала на одну [або: на дві] бік голови…»

Проблема тут у слові θάτερον, яке може означати як «на один бік», так і «на обидві сторони». Історично склалося так (напевно ще й під впливом козацьких зачісок), що Володимира зображують з ось таким чубом, що спадає на один бік. Але знов-таки, чи це достовірно?

Відвернемось безпосередньо від нього і поговоримо про речанських князів загалом. Навряд чи ви здивуєтеся, якщо я скажу, що вони мали дуже тісні зв'язки з норманнами — і цілком природно, що вони могли запозичити у них частину їхніх культурних традицій. Щоб трохи прояснити ситуацію, давайте подивимося на інший текст про норманів, вже давньоанглійський.

…tysliað ēow on Ryġisc, ābleredum hneccan та āblendum ēagum.

«…одягаєте себе як ругінці, з голеною шиєю та закритими [букв. засліпленими] очима».

Тобто, бачимо у норманів те саме, що й у Володимира: голену шию. Але що щодо закритих очей? Навряд чи таким чубом, як прийнято зображати, можна було б нормально заплющити очі, а тому вірогіднішим здається те припущення, що еллінське θάτερον тут означає якраз «на обидві сторони», і зачіска (як норманів, так і Володимира) виглядала так: голена шия і задня частина голови, а передня - з волоссям, яке падає вперед, заплющуючи очі, і на обидва боки голови. Тобто приблизно як на зображенні нижче. Хіба що, можливо, дещо довше.

Висновок: історія буває захоплюючою, але від цього не менш складною.

П'ятничний піст подумати (але не дуже старанно).

Факт 1. Науці цілком відомо, як люди потрапили в Азнату - мігрувавши з Атії по Меллерову перешийку (і не один раз, а кілька), коли рівень моря опускався достатньо, щоб відкрити якусь сушу. Відбувалося це так давно, що зараз, досліджуючи спорідненість корінних азнатських та атіатських народностей, можемо орієнтуватися лише на генетику — навіть мови розійшлися так давно, що на сьогоднішній день маємо лише пару не дуже визнаних теорій, які стверджують спорідненість деяких мовних груп звідти та звідти.

Факт 2. Наука виділяє три підвиди (або виду, або раси - як вам завгодно) джеартів: леоїди (це Зеар), каноїди (це я) та лінкоїди (таких у нас немає). В Орові та Атії найбільше поширені леоїди, в Азнаті - каноїди, в інших частинах світу по-різному, але співвідношення їх поширеності по всьому світу в цілому таке: леоїди: лінкоїди: каноїди = 4:3:1.

Далі, знов-таки очевидно, що в Азнату вони пройшли все тим же перешийком, освоїлися там і почали воювати з людьми. Але далі все дещо складніше.

Леоїди та каноїди (як підвиди) розійшлися вже досить давно; це зрозуміло і недосвідченому читачеві: достатньо лише подивитися на вовка і на лева, і порівняти їхній зовнішній вигляд. Генетично це теж підтверджується, але є одна заковика - мови оровейських леоїдів (які мешкають в Ер'яхшарі) та одного племені азнатських каноїдів (до якого належали мої предки) - споріднені! На перший погляд це не дуже помітно, і досі є сумніви, але докази незаперечні, правда.

Наприклад, моє прізвище, Ašaţ'ōḑḑy'ah (читається приблизно «ашаѳоддиа» і означає «сонце, найчорніше зі зірок»), якщо її «перекласти» на джеартою, виглядатиме як āşār tōţeḑē xalşem(an) (Ашар Тоеде халшем (ан)). Якщо постаратися, деяку подібність можна знайти. А річ у тому, що досі не дуже зрозуміло, як співвіднести лінгвістичні та генетичні дані. Гіпотез багато, але…

Ну і насамкінець я вирішив докласти вам прикладу черепа леоїда, лінкоїда і каноїда. Вибачте за зображення з утермарками, але це правда буквально найкраще, що знайшов.

• 

• 

• 

Як завжди, починаю піст здалеку.

Гліннарські альви традиційно мали (і зараз теж) популярні прикраси, які називаються fáchráda, що у перекладі з глиннарья означає «словесне кільце». Виглядають вони так: кільце, вздовж якого виписане слово, що йде по колу — але хитрість у тому, що напис цей замкнутий, і завдяки цьому слово можна прочитати двома різними способами.

Не дуже зрозуміло, так? Пояснюю. Візьмемо, наприклад, найпопулярніший і найвідоміший варіант: кільце з виписаним на ньому словом fae dh a ll.

faedhall у перекладі з лаехської (мертвої нині альвської мови, спорідненого глинар'я) означає «вогонь, полум'я»; конкретніше — вогонь як одухотворену сутність, але вдаватимемося в конотації занадто сильно. А ще – якщо правильно повернути кільце – це ж слово можна прочитати як allfaedh, Що означає «таємний, прихований». І виходить, що одне слово, написане на кільці, можна прочитати по-різному, і обидва ці сенси складаються у цілком виразне словосполучення — «таємне полум'я». Гарно? Принаймні достатньо.

Ну і, відповідно, знахідка. Рівне таке кільце, як я і описую, з цим самим словом: faedhall (allfaedh), Виготовлене зі срібла. Фотографувати я його не фотографую, зате покажу своє, яке виглядає дуже схоже. Так, люблю словесні ігри, що вже вдієш.

• 

• 

Невелика історична кумедність.

Думаю, що більшість вас і так знає, що таке фуарк (футарк). Якщо ні, то коротенько: рунічна писемність древніх германців, зокрема — північних їх племен (Лавінавія і околиці). Перші написи зафіксовані в третьому столітті до нашої ери, потім вона еволюціонувала і змінювалася доти, доки зовсім не вимерла в 12-13 столітті, поступившись романиці. Сумно, але закономірно.

Тим не менш, з початком друкарства в Снеландії (16 століття нашої ери) раптово виник рух реставрації футарка. Воно злетіло дуже швидко; для передачі букв снеландського алфавіту був використаний весь класичний старший фуґарк із деякими нюансами:

• ᛇ використовувалося для æ;
• ᚣ (давньоанглійська руна) - для y;
• ᚬ (пізній варіант руни ᚨ) - для ö;
• ᛄ (варіант руни ᛃ) - для ð;

Важливо ще те, що зображення рун були адаптовані з метою більше нагадувати щось… романоподібне, скажімо так. І за наступне століття було надруковано чимало книг, а потім ініціатива згасла і все повернулося на свої кола.

Але накреслення залишилися, і один із їхніх варіантів я вам зараз і покажу. Це Загальна декларація прав особистості, саме її початок снеландською.

ᛊᛖᚱᚺᚹᛖᚱ ᛗᚨᚾᚾᛖᛊᚲᛃᚨ ᛖᚱ ᛒᛟᚱᛁᚾ ᚠᚱᛃᚨᛚᛊ ᛟ ᚢᛗ ᚨᛄ ᚹᛁᚱᛄᛁᛜᚷᚢ ᛟᚷ ᚱᛖᛏᛏᛁᚾᛞᚢᛗ. ᛗᚨᚾᚾᚱᛖᛏᛏᛁᚾᛞᚨᚣᚠᛁᚱᛚᚣᛊᛁᛜᚷ ᛊᚨᛗᛖᛁᚾᚢᛞᚢᚾᚦ ᚲᚹᛖᛄᚢᚱ ᚨ ᚢᛗ ᛗᚨᚾᚾᚱᛖᛏᛏᛁᚾᛞᛁ ᛊᛖᛗ ᚨᛚᛚᛁᚱ ᛖ᛾ ᛏᛁᛚᚲᚨᛚᛚ ᚨᚾ ᛏᛁᛚᛚᛁᛏᛊ ᛏᛁᛚ ᚲᚣᚾᚦᚨᛏᛏᚨᚱ, …

Sérhver manneskja er borin frjáls og jöfn öðrum að virðingu og réttindum. Mannréttindayfirlýsing Sameinuðu þjóðanna kveður á um mannréttindi sem allir eiga jafnt tilkall til an tillits til kynþáttar, …