Imferañ. Входження

Ми з Зеаром сьогодні вночі займалися жахливими та огидними речами. І не тим, чим ви подумали, а перекладами із класичного джеартою. Під рукою у нас був носій сучасного (сам Зеар), кілька словників, корпус текстів та багато чаю.

Як я й казав колись, ми зібралися перекладати «Пісню про дивне кохання» — щоб повністю знеособити оповідача. Класичними перекладами на ретинську ми користуємося оскільки, але не сильно на них спираємося. Справа в тому, що оригінальний текст хоч і виглядає як проза, розбита на короткі рядки, в ньому періодично з'являється ритм, і ми його чесно намагалися передавати. Вам судити як вийшло.

Коротше, зустрічайте, перша частина готова! І, так, вона є ще й тут: https://ficbook.net/readfic/10967470.

«Imferañ. Входження»

Та ніч ніби збожеволіла.

Дощ був наче
Азур плескався в небесному колодязі,
І вода вниз лилася.

Тієї ночі люди прийшли.
Ти був одним із них.

Обличчя людини, якою біжить вода,
безлико, на інших людей
схоже.

Твої очі були? Долоні, запах, або
щось ще чим від інших
ти вирізнявся?

Чому ти мені,
навіть мене не торкнувшись,
запам'ятався?

• • • •

Такий високий місяць, а втім —
Так низькі її промені.
І яскраві іскри, що летять крізь бризки.

Тієї ночі ми стежили за нею,
Адже вона вказала
На землю та гори,
Моря та поля,
Вітер і бурю,
З якою вам треба було прийти.

Скільки ж ви так плутали?
Хто б відповів?
Мені лише були видні ваші тьмяні,
Зниклі очі.

Хто такі? — спитав перший вартовий.
— Навіщо ви прийшли?
А у відповідь тиша
І мовчання розгублених осіб.

Не племені хелшей
Зі степів на сході:
Мова наша їм відома.

Ні злісні уртси
З північних гір,
Ні роми; подібних до вас
Ми нікого не знали.

Одні - світлошерсті,
Серед них - русошерсті,
У штанах та сорочках, від води
Наскрізь промоклих.

«Δεῦτε ὀπίσω μου, — сказав сторож по-хелшськи, —
За мною йдіть».
І ми рушили в дорогу.

Ви нас розуміли? Боялися ви нас?
І зараз не скажу.
Адже обличчя людини - суцільна загадка,
Личина з каменю,

І поглядом її не пронизає
Навіть сам

Азур.